Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Людота стримано всмiхнувся князевi, тодi раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.

— Чуєш? –сказав Богдан. – Iди до мене.

— Куди се?

— До двiрця.

— Чого ради?

— До двiрця, та й годi.

— Що би-м там робив?

— А що тямиш. I що волiв би-с. Ковач єсмь, –одповiв Людота.

— То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.

— Я теж маю, княже Богдане. Куємо собi з вуйком Стояном.

— Стояном? Я знаю Стояна. Вiн тебе вiдпусте.

— Я сам не маю хотi.

— Сам? Пощо ж?

— А так, не хо, та й годi. Менi й у нашому Городищi добре мається.

— Старець ваш Славута жиє?

— А жиє.

— Скiльки ж се має лiт Славута?

— Не вiдаю. Хiба сто або сто й десять…

Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом закипiла в Людотиному серцi знову, й вiн утратив хiть до дальшої розмови. Богдан спитав:

— То не волiєш?

— А речу ж, – i без зайвих слiв подався стежкою навпростець до Дiброви, дубового лiсу, що починався за Києвим.

Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до Соляного шляху, а звiдти в Хрещатий Яр, i гнав доти, поки сiрий жеребець пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нiчого вдiяти, що й про меч Юрiв чував десь випадково й не вiдає, нi де його дiстати, нi що воно є, та не мiг заспокоїтися. Давно, лiт тому зо п'ять, чув байку, тi зроненi слова про таємничий меч i думав, що вже геть забувся й за нього, й за своє колишнє бажання.