JК
Меч Арея :: Билык Иван Иванович
Страница: 116 из 587Й став занепадати цар-город Константинополь, i город Олександрiя єюпетська[9] не пiдкорялася йому й чинила прю з ним.
I з'явився в стольному царi-городi Константинополi євнух вельми мудрий i зело хитрий i пiдкорив собi ввесь клiр, i молодого iмператора, й саму всемогутню Пульхерiю, й тепер у царi-городi чувся голос Олександрiї, городу єюпетського.
Й було iм'я тому євнуховi безбородому Хрисафiй.
В ЛIТО 428-е мiсяця стичня
Київський князь Богдан Гатило вiтав гостей. I хоч вiн був їм не дуже радий, та закон i покон племенi руського й полянської землi змушував одкривати перед гiстьми й ворота, й хороми, й серце. Вiн дивився на можа, що сидiв за столом, i намагавсь оскресити в замулах пам'ятi далекий день квiтного мiсяця, коли вперше бачив його.
То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полiчити, скiльки ж минуло вiдтодi лiт, i не мiг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собi довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тодi Годоєм. Скiльки ж лiт минуло? Скiльки? П'ятнадесять? А може, й шiстнадесять. Про що вiн думає, сей жилястий косак?
— Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? –з ледь прихованою дратiвливiстю спитав Богдан i тут-таки зрозумiв, що зовсiм не те має на думцi гiсть.
I з'явився в стольному царi-городi Константинополi євнух вельми мудрий i зело хитрий i пiдкорив собi ввесь клiр, i молодого iмператора, й саму всемогутню Пульхерiю, й тепер у царi-городi чувся голос Олександрiї, городу єюпетського.
Й було iм'я тому євнуховi безбородому Хрисафiй.
В ЛIТО 428-е мiсяця стичня
Київський князь Богдан Гатило вiтав гостей. I хоч вiн був їм не дуже радий, та закон i покон племенi руського й полянської землi змушував одкривати перед гiстьми й ворота, й хороми, й серце. Вiн дивився на можа, що сидiв за столом, i намагавсь оскресити в замулах пам'ятi далекий день квiтного мiсяця, коли вперше бачив його.
То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полiчити, скiльки ж минуло вiдтодi лiт, i не мiг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собi довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тодi Годоєм. Скiльки ж лiт минуло? Скiльки? П'ятнадесять? А може, й шiстнадесять. Про що вiн думає, сей жилястий косак?
— Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? –з ледь прихованою дратiвливiстю спитав Богдан i тут-таки зрозумiв, що зовсiм не те має на думцi гiсть.