Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Борислав допiру мовив йому, що може бути сiча, й потяг за собою в княжий хором, а тут усе звелося до теревенiв, i нi меча, нi навiть голої руки не треба. Такий поворот Вишату влаштовував, i вiн спокiйно мiг випити келих настояного меду.

Того вечора нiчого страшного не вiдбулося, просидiли вони в накадженiй сосновими скiпками свiтлицi далеко за пiвнiч, Богдан перестав сiкатися до Годоя, й Годой, забувши свою вiру, пiд кiнець розпився й собi й почав обiйматися з цибатим Бориславом. Богдан пригадував походи, й ратнi сiчi, й похмурий, високостiнний Константинополь, натоптаний попами, ченцями-калугерами та гетерами, що за маленьку золоту номизму цiлу нiч вiддавалися коханню будь з ким: i з патрикiєм, i з грубим вiйськарем-поганином.

— То чия вiра краща? –вже п'яним голосом гукнув до гостя Богдан. – I гетери ж носять хрест у пазухах! Сам єсмь видiв…

Уранцi, як бувало завше пiсля пиття, в Богдана болiла голова, й вiн, узявши зi ще не прибраного столу дзбан, пiшов до медушi. Роби й челядники розбрелися, певно, невсипуща княгиня Рада позганяла ще вдосвiта, й мусив iти сам. I на ганку зустрiвся з Годоєм.

Луганський князь був уже вбраний для дороги, Богдан одразу здогадався, куди вiн iде, й учорашня неприязнь розiбрала його знову.

— Втiкаєш, княже? –недружелюбно буркнув вiн.

— Треба вже…

— Випий на похмiлля, тодi…

В господаревому голосi чулась неприязнь, i Годой не наважився заперечувати. Київський князь пiшов до медушi, дверi були замкненi, вiн гахнув їх поробошнем i виставив.