Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Пiвень невдоволено киркнув на йогоруку й трiпонув головою.

— Пiвник? –перепитав князь.

— Маєш пiвника ще одного, –вже не так урочисто вiдповiла стара господиня.

— Коли?

— Осе!

Вона простягла йому зозулястого гребенача й знову вклонилась, Богдан узяв його й пiшов повз матiр на ганок, тодi, згадавши, разом iз птахом ув однiй руцi збiгав нагору й повернувся вже пiдперезаний мечем i в теплiй овечiй гунi, виквашенiй у дубовiй корi.

У двiрцi вже зiбралося чимало люду –й челядники, й роби княжi, й можi, й пiдлi кияни, чулися збудженi веселi голоси, й коли київський князь повернувся назад до Годоя, в наквацьованих кров'ю руках його була тiльки зозуляста й гриваста пiвняча голова. Князь аж сяяв од радощiв.

Годой пiдвiвся на вистеленiй бурим ведмедном лавi й узяв ту голову, й обидва так старанно роздивлялися її, нiби могли помiтити в нiй риси юного київського княжича, який народився кiлька хвилин тому.

— Першого Данком єси нарiк? –поспитав Годой.

— Данком.

— Лiпо є, що не кура й сього разу.

— Так є.

Вони старанно уникали слова син, бо не можна згадувати людину, перше нiж її вречено буде котромусь кумировi. Київський князь, побоюючись, аби гiсть не переступив покону пращурiв, бо вiд хрестатих можна сподiватися всього, поквапливо сказав:

— Учинив єсмь требу всемiжному Юру. Нарiкаю йому сина свого!

Тепер можна було не боятись урокiв, i вiн, а по ньому й князь Годой, полегшено зiтхнули.