Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Коли б вiн погодився взяти з нього найдорожчу виру за меч, князь би не катувавсь отак його долею, а тепер не мiг i знову й знову сушив собi голову, як допомогти ковалевi.

Про нього розповiли йому гончар Велко та мiж Лосько, новий десятник у приворiтнiх гридницях i тепер Гатило знав усi Людотинi поневiряння.

Вiддавши тодi Гатиловi меч у таборi пiд стiнами городу кам'яного Медiоланума, що ще тому лiт кiлькадесят був стольницею Захiдньої iмперiї, Людота переплив човником на той берег рiчки Мiнцiуму й долиною глибокого Паду пiшов на всхiд. Iшов швидко, його ввесь час пiдганяло тривожне передчуття, яке й справдилось. Додому Людота прибився на цiлих двi сiдмицi ранiше вiд ратi Гатилової. Й нiкого не застав у хижi своїй. Вона стояла пусткою, й коли Людота ввiйшов усередину, звiдти притьмом, мало не в обличчя йому, вискочило троє здичавiлих котiв. Речей теж не було, й ковалевi болiсно стислося серце. Вiн подавсь до ворiт. Старий сусiда, який куняв там i не помiтив спершу Людоти, тепер схопився, мов ужалений змiєю, й замахав на нього руками:

— Тiкай, ковалику! Тiкай, бо Славутинi сини й онуки зживуть!..

— А де мої? Славка, дiти…

— Славка…Шукай її в вiтця, в стольному городi. Втiкай, речу, бо…Не дай менi грiха взяти на душу. Я-м у третьому колiнi роду Славутиного.

Людота поплентав дорогою в бiк городу Києвого. На рудому току смерди городиськi верекли жито чи пшеницю. Вгледiвши здаля самотнього путця, вони покидали цiпи й заходились дивитися, приставляючи руки до брiв. Коваль кiлька разiв озирнувся на них i ввiйшов у густий лiщинник.