JК
Меч Арея :: Билык Иван Иванович
Страница: 501 из 587За що стережеш зло на вiтця –речи!
Син мовчав, i Гатило теж мовчав i дивився в iнше вiкно, й тисячi думок снувалися йому в головi, й жодна не трималась купи.
Й раптом неприємний здогад, що пiдсвiдоме вколов його вчора вранцi, застелив Гатиловi очi млою. Вiн обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведенi брови й мiцно стисненi вуста.
— Заради…неї?
Сi слова зронилися мимохiть, i Гатило пошкодував, та було вже пiзно каратися й каятись, бо слово не горобець.
Обличчя Юркове, допiру блiде й нетутешнє, почало братися знiтом, аж на очах виступила роса. Вiн зiрвався на ноги й хотiв бiгти геть, але знову сiв i низько схилив голову.
Гатиловi все стерпло всерединi. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тiм'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашнiше. Син пiднявся проти батька й пiднявся заради жони…Юрко важко, слово по слову, вимовив;
— Я-м хiть мав…молити вас…руки її…
Вiн зiрвався, з розгону турнув дверi й погуркотiв довгими сiньми геть, i Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку вiн грiв у серцi до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомiсть лишився камiнь, круглий, холодний голяк, i Гатиловi здалося, що вiн одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скронi, й вiн тепер ледве всидiв, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшнiше.
Син мовчав, i Гатило теж мовчав i дивився в iнше вiкно, й тисячi думок снувалися йому в головi, й жодна не трималась купи.
Й раптом неприємний здогад, що пiдсвiдоме вколов його вчора вранцi, застелив Гатиловi очi млою. Вiн обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведенi брови й мiцно стисненi вуста.
— Заради…неї?
Сi слова зронилися мимохiть, i Гатило пошкодував, та було вже пiзно каратися й каятись, бо слово не горобець.
Обличчя Юркове, допiру блiде й нетутешнє, почало братися знiтом, аж на очах виступила роса. Вiн зiрвався на ноги й хотiв бiгти геть, але знову сiв i низько схилив голову.
Гатиловi все стерпло всерединi. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тiм'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашнiше. Син пiднявся проти батька й пiднявся заради жони…Юрко важко, слово по слову, вимовив;
— Я-м хiть мав…молити вас…руки її…
Вiн зiрвався, з розгону турнув дверi й погуркотiв довгими сiньми геть, i Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку вiн грiв у серцi до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомiсть лишився камiнь, круглий, холодний голяк, i Гатиловi здалося, що вiн одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скронi, й вiн тепер ледве всидiв, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшнiше.