Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Такий покон давнiй, що весiльної спiвають i на похоронi, коли якась жона чи дiвчина виявить бажання вмерти разом зi своїм князем, i Гатило се знав, i не раз та й не двiчi слухав тих пiсень, а ще нiколи спогади так не тиснули на нього.

Лишивши наречену, весiльники попростували до княжих ворiт. Попереду йшов Гатило. З одного боку, перев'язаний квiтчастим рушником, виступав перший вельмiж землi Руської Борислав Борич, а з другого –другий дружка Войслав, прибраний так само. За ними йшла решта весiльникiв. У воротях уквiтчанi вiнками та стрiчками малi дiвчатка посипали дорогу перед ними жовтим вiвсом. Тодi пiдвели осiдланого коня –сiрого яблукатого з бiлим хвостом та бiлою гривою. Войслав, перебравши його, подав повiд Гатиловi. Князь сiв верхи й пiд'їхав до сiней. Потому злiз, i всi князi та боляри посунули до красної свiтлицi.

В схiдньому кутку, де стояв дерев'яний вистуканчик доброго Цура, що стерiг вогонь у сьому вогнищi й не давав охолонути стiнам, Богдан Гатило, вклонившись, поставив горня меду й полумисок пшеничної кутi.

— Йди, душе, до мене на весiлля!

Й знову вклонився, й усi присутнi теж уклонилися домашньому духовi, бо з сього починається життя в оселi русича. Тодi князь сiв на покуттi, й усi почали всiдатись, i закружляла за столом княжа дерев'яна братниця, й заметушилися челядники, й тивуни, й домажиричi, й найрадiснiшим був серед них Адамiс Гречин, бо князь вiд сьогоднi ставав йому нiби родичем, повiвши жоною грекиню.

— П'ю до тебе, Великий княже Гатиле! –першим пригубив братницю з густим бурштиновим медом Борислав Борич.