Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Вiн ще раз уклонився Годоєвi, як садженомувiтцевi своєї нареченої жони Iладiки, й пiшов додому. Та не встиг увiйти до красної свiтлицi, де столи були вкритi золотими й срiбними убрусами й угинались пiд вагою незлiченних дзбанiв, i келихiв ясних, i горнiв та горнцiв iз наїдками, чекаючи гостей весiльних, –як рипнули дверi й на порозi став шiстдесятирiчний луганський князь. В однiй руцi Годой тримав високу косацьку шапку, друга ж була мiцно стиснена в кулак, з якого провисали два кiнцi ремiнчика.

— Що-с повiдати забув? –обiзвався Гатило, здивований розгубленим виглядом гостя.

Годой пiдiйшов, важко переставляючи неслухнянi ноги, й поклав на край столу стиснений кулак. А коли прийняв руку, на столi лишився чималий золотий хрестик на обiрваному ремiнцi.

— Що стало, княже? –спитав Гатило.

Годой крiзь зуби проказав:

— Зрiкаюся.

Й вийшов, i Гатило довго зорив на вже зачиненi дверi, тодi взяв хрестик за кiнець ремiнця й теж довго дивився на нього з усiх бокiв. I думав про те, як багато треба пережити людинi, щоб вона врештi так ось доброхiть визнала свою помилку й чесно сказала про се всiм. I йому було так тепло й затишно на душi, й ранок здавався таким гожим i радiсним, як i личить у день весiлля. Й осей нiкчемний хрестик на зотлiлому вiд поту пасмужку сирицi видався Гатиловi таким коштовним подарунком, якого не пiднесе йому до весiлля жодний князь його неосяжної землi й жоден великий i малий болярин.

Вiн пружною ходою вибiг у сiни й загримiв на «гору», де прибирали молоду.