Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Вона була блiда, це значилося навiть по вузенькiй смужцi обличчя, не запненiй полотком, але очi її всмiхнулися Богдановi, й вiн почув:

— А ти-с вирiс, княже. Й зможенiв єси…

Богдан сказав не знати нащо:

— Еге…–Й сердито вiдвернувся, бо вийшло геть по-дитячому, як тодi, дванадцять лiт тому, коли вiн, закоханий i сопливий, плакав у матерi на грудях.

— А я старiю, –мовила княгиня Ясновида.

— Скiльки ж маєш?

— Чотирма лiтами єсмь од тебе старiша, княже.

Вона вже мусила сiдати, бо й княгиня Рада вийшла прощатися. Конi нетерпляче копали снiг. Стара госпожа проказала:

— Гладенької путi саням!

— Спаси Бiг вас, –тихо вiдповiла Ясновида, сягнула рукою снiгу й сiла в санки, закутуючи ноги ведмедном.

Це було в останнiй мiсяць зими. Коли ж снiг зiйшов i протряхли дороги в степу й у лiсах, Богдан звелiв сiдлати коня. Взявши з собою тiльки Вишату, погнав до Нежинi. Днiпро, щойно звiльнившись од криги, був широкий, наче море, й затоплював i Почайну, й Оболонь, навiть на Трухань-косi стояла глибока вода, затопивши верби й трепети по саме гiлля.

Переправившись плотом, Богдан пойняв дорогу на Броварi й Княжичi. Тут ще було мокро, земля Сiврська сохне довго, й вони з Вишатою ледве дiсталися смерком до врочища Бобровиця, обминаючи болота й затоки. На невисокому, вже сухому, нагорi в трепетовому лiсi вони розшукали стару хижу, кладену з колоддя й призначену для ловцiв за бобрами.

Над неосяжними плавнями стояв густий туман, i двом подорожнiм було самим дивно, як вони знайшли стежку до хатини.