Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Докруж висiла така тиша, що й їхнi глухi голоси, й тупiт коней по вогкiй землi здавалися геть чужими й недоречними, нiби всьому початок у сiй забутiй людьми й кумирами пущi саме ся тиша, яка висне тут iз прадавнiх часiв.

Неповороткий Вишата постягав сулицею павутиння з куткiв ловецької хижi, принiс iз лiсу трухнявих пнiв i наклав у вогнищi багаття. Вечеряли хлiбом i розпареною на вогнi таранею, води ж було вдосталь докруж. Коней прив'язали пiд повiттю, давши по шаньцi вiвса, й полягали, загорнувшись у теплi сiрячнi корзна, так i не промовивши один до одного й слова. В хижi стало тепло й трохи чадно, та вони швидко поснули, втомленi важкою дорогою. Коли рано-вранцi рушили далi, туман ще й не думав знiматись, але Богдан майже навмання гнав жеребця, попустивши повiддя. Кiнь хропiв, харапудився вiд кожного пенька в густому туманi, та все ж бiг, пройнятий нетерплячкою свого вершника.

Нежинi дiсталися вже пiсля смерку, коли ворота городу були на засовi. Богдан почав грюкати ратищем сулицi й грюкав довго, поки нарештi звiдтам обiзвався невдоволений голос:

— Пощо гримиш?

Було таке враження, нiби сторожа чатувала за ворiтьми ввесь час i зумисне не вiдчиняла.

— Вiдвороти! –сердито крикнув Богдан, але той i вухом не повiв:

— Хто ви єсте?

— Київський князь!

— Т-те!

— Вiдвороти, речу тобi! –злився Гатило. –Бо як дiстану сулицею, то не зрадуєшся.

Й се було явною помилкою. Сторожа хмикнув i глузливо приохотив:

— Вельми довгу сулицю маєш! Коли є так, то й одворочай собi сам. Для мене що князь, а що вил або кинь –однаково є. Приходь, княже, як розвиднилiє.