Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Богдан потупцявся в сiнях, вийшов на ганок, тодi його розiбрав сором, i вiн майже побiг сходинами вгору, до своєї свiтлицi, наслухаючи, що робиться на тiй половинi, й раз по раз блимаючи в каламутну слюдяну шибку. Часом до свiтлицi заходили челядники й роби, князь удивлявсь у них, але тi мовчали, й вiн так i не наважився спитати кого-небудь.

Мати прийшла тiльки перед смерком, коли Богдан мало не шалiв од цiкавостi й нетерплячки. Вона сказала:

— Маємо гостю здалеку. Се є княгиня Ясновида, вдовиця Вогнянова. Вели, Божку, нехай узавтра можi твої з челядниками доведуть княгиню додому. Вона тепер…Чи чуєш мене, Божку? –глянула на сина Рада, бо вiн, здалося їй, не слухав i не чув того, що вона прохала.

— Чув єсмь…–озвався Богдан, але насправдi таки нiчого не чув. Коли два роки тому нарочитий мiж сказав йому про княгиню роденську Ясновиду, вiн ще й посмiявся з себе й свого дитячого захоплення. Тепер же побачив її живу й справжню, побачив самi тiльки вiчi, й серце млоїлося цiлий день. Материнi слова бринiли десь осторонь, поминаючи вуха, й князь намагався пригадати, що вона просила.

— Куди? –спитав вiн одним словом, як звик iще в дитинствi.

— До Нежинi, Божку. Вона вже друге лiто в своїх кревних. Коли князя Вогняна…Та ти й сам…То вели, Божку, звечора, аби ладналися в путь.

I тiльки коли мати вийшла, Богдан осягнув нарештi, що вiд нього вимагали, й вiдповiв у вже зачиненi дверi:

— Буде, як речеш.

Уранцi вiн вийшов у двiр, де можi й челядники лаштувалися в дорогу, й побачив княгиню ще раз.