Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Вiн показав спершу один слiд, потiм, на сажень чи трохи менше праворуч –другий. Се були слiди рiзного взуття, проте кожне мало посерединi скоряний ремiнчик, якими прив'язують остроги комонники.

— А де ж конi?

Людота зiтхнув i випростався.

— Десь мають бути…хiба там, у гаю.

Вони пiшли слiдом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кiнську пiдкову. Людота, тричi плюнувши на всхiд, пiдняв її й майже крикнув:

— Наша!

— Та нi! –недовiрливо заглянув йому в руки Лосько.

— Таки наша! –пiдтвердив старший. –Терпугом обшкрiбає кузнь лише коваль Стоян. I шипи його.

Сховавши пiдкову за пазуху, Людота подався в бiк лiсу. Тут слiди копит було видно добре. В одному вибалку конi тупцювалися, можливо, саме в сьому мiсцi вбитники пiдняли жертву на сiдло. Далi слiди йшли в берег i зникали в очеретах.

— Принесли його з-за Яропiнi, –зробив висновок Людота.

— Й що робити-ймемо?

— Не вiдаю.

Хлопцi повернулися до нава, глянули на нього скоса й бiгцем побрались у бiк Городища.

Ворота, як завше вдень, були широко розчиненi, й хлопцi проскочили їх, та бiля кузнi пiд самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян:

— Коней треба кувати.

— Скiльки?

— Трьох.

Людота кивнув головою й побiг далi, товариш захекано кинувся вслiд йому. Проминувши кiлька хатiв, вони спинилися коло старцевої хижi.

— Дiду! Дiду, чуєте?

Вийшла старцева невiстка, пiдтикана й iз позакасуваними рукавами вишиванки.