Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Мовив тодi наш старець городиський Мовчан: «Не даваймо князевi Юрового меча!» Так не послухали його буйнi голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужi грiхи! Знайшли, бач, на вашiй племiнщинi!.. То й що з того?

Людота, який трохи оклигав пiсля побоїська, ховався разом iз iншими отроками за старцевою засiкою й слухав, а наступного дня пiшов до кузнi й спитав коваля Стояна:

— Який то є Юрiв меч?

Коваль спiдлоба глянув на отрока:

— Де чув єси про нього?

— Ввечерi дiдо казав.

— Що казав?

— "Було б не давати Велiмировi меча!" –повторив Людота слова старця.

— То й що?

— Нiчого. Тiльки чув єсмь про той меч i вiд инчого.

— Вiд кого?

— Київського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув i в нас про те мовив.

Пiдоспiла в горнi кузнь, коваль Стоян витяг її щипцями й поклав на ковадло, тодi заходився цюкати молотком, показуючи Людотi, де гатити молотом. I тiльки коли розпечена кузнь охолола й почорнiла, сказав таке, вiд чого в отрока очi на лоба полiзли:

— Дiдо Славута лже.

То було страшне святотатство –мовити отак про старiйшого старця, що всьому й усiм i голова, й розум, i совiсть, – i Людота перестав смикати за мотузку мiха.

— Як, дiдо лже? Але ж i ти, вуйку Стояне, нашого роду єси, а речеш…

— Дми, –спокiйно завважив коваль. –До Велiмира на полянах вирного не брали iз смердiв. Нi вири, нi димного, нi повозу –нiчого не брали нашi князi, та боляри, та можi. Все готам iшло. А як Велiмир готiв з Руської землi прогнав, то став сам брати дань iз смерда.