Зло   ::   Баграт Людмила

Потяг здригнувся від різкого поштовху і зупинився. Приїхали. Харків. Я розплющила очі, витерла солону океанську воду, яка чомусь зволожила обличчя, і визирнула у вікно. Костянтин стояв на платформі. Незнайомець. Чорний Незнайомець. Мій Чорний Незнайомець. Страшно? Ні. Анітрішечки. Взагалі, жодної емоції. Я спокійна. Я байдужа. Я знаю.

Костянтин допоміг мені зійти на платформу, але не опустив на землю, а вхопив на руки, притиснув до грудей і закружляв у божевільному вальсі. Його очі сяяли щастям. І Це була не радість зустрічі зі мною, а радість перемоги. Так, Костянтин був звитяжцем. Принаймні він так думав.

Чи я хотіла, щоб він так думав? Хіба це не одне й те саме?

Дорогою додому я заговорила першою. Так треба було. Я знала, що робила.

– Я йду від тебе, Костю. – Швидкість одразу підскочила до ста десяти кілометрів на годину. Добре. Молодець, Костянтине. Допоможи мені. Хоч раз на віку зроби те, що я хочу.

Він відповів, не обертаючись:

– Сергій помер.

Я не звернула жодної уваги на його слова:

– Я йду від тебе до Яна. – Стрілка спідометра підскочила до ста п'ятдесяти кілометрів на годину. Дуже добре.

– Він вийшов з вікна палати.

– Ми не можемо бути разом, бо я тебе не кохаю. – Сто вісімдесят кілометрів на годину. Давай, Костю! Зроби це, будь ласка!

– Шостий поверх. Забився до смерти.

– Я ніколи тебе не кохала, просто хотіла. – Двісті кілометрів на годину. Машина перетворилася на зірку, що падала з неба.