Зло   ::   Баграт Людмила

– Ніхто не знає, як йому вдалося відчинити вікно

скаліченими руками.

– І ти мене не спиниш, Костю. Ти теж став калікою. – Двісті двадцять кілометрів на годину.

Костянтин ударив кулаком по керму і різко повернувся до мене. Молодець, Костю! Так тримати! Не дивись на дорогу! Його очі палали люттю. Чи то було кохання? У деяких чоловіків це важко розрізнити.

– Добре, Марго! Йди від мене! Просто зараз! Моє кохання – це швидкість. Хочеш його позбутися, виходь з машини! Тільки так ти зможеш мене залишити. Дверцята не зачинені.

Я подивилася на нього. Бовдуре! Хіба ти не бачиш, як мені важко?

Ні, він не бачив благання в моїх очах. Ну що ж, це також варіант. Я відвернулася від Костянтина, розстебнула пасок безпеки, відчинила дверцята і нахилилася вперед. Він чортибатькнувся і щосили натиснув на гальма. Дідько б тебе взяв, Костянтине!!! Мене відкинуло назад, на сидіння. Машина різко здригнулася, на якусь мить знялася у повітря, потім важко гепнула об землю, проїхала волоком іще кілька метрів і зупинилася. Костянтин вхопив мене за плечі і прокричав майже в саме обличчя:

– Ти що, збожеволіла? Ти ж могла випасти і забитися на смерть! Марго, дівчинко моя, ну навіщо? Навіщо ти це зробила?

Я відштовхнула його від себе:

– Ти ж сам мені запропонував. Це єдиний вихід.

Він знов притягнув мене до себе і почав гладити. Руки його тремтіли:

– Пробач! Пробач мені, будь ласка! Я не тямив, що казав!

– Ні. – Я вирвалася з його обіймів.