Зло   ::   Баграт Людмила

– Ти все тямив. Ти хотів, щоб я забилася до смерти. Хотів, щоб я вмерла. Так само, як і Сергій. Бо ти – зло, Костянтине. Ти вбиваєш все, що кохаєш! Визнай, ти хотів, щоб я загинула!

Він відвернувся від мене, трохи помовчав, а потім тихо сказав:

– Ні. Я хотів, щоб ми загинули разом.

– Брешеш!!! – Я вже кричала несамовито. – Брешеш, Костю! Якби ти цього хотів, то вже давно зробив би. Ти не хочеш цього! Не хочеш і мені не дозволяєш! Це несправедливо, бо я хотіла цього, я хотіла вийти! Я хотіла припинити, назавжди припинити всю цю маячню! Хтось має покласти цьому край! Хтось має визнати свою поразку! Якщо вже ти такий непереможний, хай це буду я! Я – слабка, мені нічого соромитися поразки! Я хочу піти. Будь-як. Чому, ну заради Бога, Костянтине, чому ти мені не дозволив??!

Він погладив моє обличчя:

– Що ти верзеш, Марго? Боже, дівчинко, хіба б я зміг??? Я ж кохаю тебе.

Я відмахнулася від його останніх слів:

– Ти так само слабкий, як я. Ми справді схожі. – Я зачинила дверцята, і Костянтин, наляканий моєю поведінкою, поставив їх на автоматику, застебнув на мені пасок, замкнув вікно з мого боку. Я, усміхаючись, спостерігала за його рухами. Страх поволі перетворювався на розчарування. – Костю, чому ж не палають твої очі? Ти ж у нас переможець, так? Ти ж хочеш мені дещо розповісти.

Він кинув на мене здивований погляд. Майже переляканий.

– Ну, Костянтине! Я читаю це у твоїх очах! Розкривай свої козирі.