Зло   ::   Баграт Людмила

Моя бабця народилася пізно, отже, батько міг би бути її дідом. Немічний батько, молода та гарненька дочка, молоді, здорові, озброєні чоловіки в одностроях. Моїй бабці поталанило. Її зґвалтували двічі, а потім вона стала постійною коханкою вже немолодого майора з Баварії на ім'я Вернер. Це було добре, тому що він мав владу і все похідне від цього: хліб і спокій в хаті. Порівняно з долею інших дівчат, доля моєї бабці була золотою. Вона сама мені так сказала. На що скаржитися?

Війна, як кажуть, справа чоловіча. Чоловіки вирішували все а жінки чомусь почувалися винуватими одні. Чоловіки залишили село, прийшли інші, знову зґвалтували. Від баці відвернулися, вона – шльондра, спить із фрицем, підстилка. Вона щодня почувалася винуватою.

43-го року німці відступили. Прийшли партизани. Після того, як з німцями розібралися, дійшли до тих, хто їм допомагав. Бабцю зґвалтували партизани. Вона не скаржилася – могли б і повісити. Одні чоловіки залишили село, прийшли інші, знову зґвалтували. Бабця почувалася винуватою.

З цього всього напрошується лише один висновок. Війна – справді чоловіча справа, бо дуже вже в неї чоловіча логіка, така чітка послідовність… ви не помітили?

Наприкінці 45-го повернувся мій дід. Він переміг, а наречена «дочекалася». Знову сором, знову почуття провини. Але вони побралися… ви тільки уявіть собі: повне село неодружених жінок, удовиць, а мій дід узяв збезчещену, затавровану. Впродовж усього спільного життя він живився її почуттям провини і страхом.