Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

За мить палатка освiтилася зсередини жовтим свiтлом, i на брезентi заколивалась довга химерна тiнь.

— Товаришу полковник, — почувся голос капiтана. — Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусiдньому селi повiнь. Затопило хати, потрiбна допомога.

Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся i мовив густим, неквапливим басом:

— Значить, так… Пiднiмiть поки що офiцерiв — начштабу, начартилерiї, транспортникiв, командирiв мотострiлецьких батальйонiв. Iнших не треба. Хай вiдпочивають.

Менi враз перейняло подих. Вчулося, що нiби це той самий голос, що говорив зi мною по телефону.

— Хто сповiстив про повiнь?

— Хлопчик, товаришу полковник. На велосипедi примчав…

— Хай зайде.

З палатки вийшов високий капiтан:

— Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.

Я зайшов у палатку. На вузькому залiзному лiжку сидiв, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловiк. Вiн був уже в галiфе, але ще в майцi. I менi зразу впала у вiчi якась дивна невiдповiднiсть обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, iз сивими скронями i засмагле, аж чорне, а тiло, навпаки, бiлiсiньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими силою м'язами, i шия теж, як у борця, товста i дужа. I таке було враження, що та голова не од того тiла.

— Драстуйте, — привiтавсь я.

— Здоров. Сiдай. Ну, розказуй, що там у вас.

Я сiв на лаву бiля столу i став розказувати.

Поки я говорив, вiн вдягнув кiтель, що висiв на стiльцi коло лiжка, — з полковницькими погонами i кiлькома рядами орденських колодок на грудях.