Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Ще я не закiнчив розказувати, як почали заходити офiцери. Тихо вiталися. Вiн, не перебиваючи мене, мовчки показував їм на довгi лави, що стояли круг столу. Вони сiдали.

Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звiв на мене брови — пiзнав. Ледь усмiхнувся, але з слiв моїх усе зрозумiв — нахмурився.

Нарештi я замовк.

Полковник пiдвiв очi на офiцерiв, обвiв їх поглядом:

— Всi?

— Так, товаришу полковник, — вiдповiв високий капiтан. Полковник пiдiйшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:

— Товаришi офiцери! Хто ще не зрозумiв, пояснюю — в сусiдньому селi повiнь, рiчка вийшла з берегiв, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дiї… Затопило, очевидно, цю частину села, в долинi, бiля рiчки… Цю вулицю, оцi хати… Пiдходи отут, тут i тут…

Полковник i офiцери схилилися над картою.

«Чого вони так зволiкають? — з досадою думав я. — Замiсть того щоб зразу пiдняти всiх по тривозi, кинутися по машинах i в село — наради якiсь проводять… А там люди вже, може, гинуть…»

Тiльки потiм я розшолопав, що на все це пiшли лiченi хвилини. Просто — то була дисциплiна, органiзованiсть, якi виключали безладдя i метушню. I я зрозумiв, що робити швидко — це не обов'язково хапатися i поспiшати. Але це я зрозумiв тiльки згодом, а тодi досадував, що вони, на мiй погляд, дуже повiльно повертаються.

— Значить, так, — казав полковник.