Трохи питьми   ::   Дереш Любко

На п'ятині землі, над урвищем – одна з найдавніших стоянок. Тут, між старими буками, зупиняються першопрохідці Шипота. Місцеві старожили відрізняються від залітних (як ото ми) птиць тим, що ставлять своє вогнище солідно та надовго. У них вважається хорошим тоном, коли багаття не гасне ні вдень, ні вночі, ані в найгіршу зливу. Бо куди йдуть свідомі хіпі, коли дощ заливає приватні багаттячка? Звичайно, до патріархів, набиратися розуму.

Також тут тулять свої типі симпатики червоношкірих. Сидять, вишивають бісером. Над всім цим ділом в'ється дим. Так мирно – замилуєшся. Не те, що мої кореші-чорнушники.

Схили урвища всипані ясним сухолистом. Спускаємося східцями до крикливої публіки внизу. Якісь голі дупи, шпана пузата. Побачили чужих – і кінець хіпуванню: ховаються за камені, закриваються рушниками. Смішно, шановні.

Я незворушно скидаю штани, майтки і першим заходжу у воду.

Віка з Лорною і Йостек теж з честю проходять випробування холодом. Йостек навіть пірнає з головою. Тільки Жанна, не побажавши скинути бодай гольфа, тримає в руках їхні речі, щоб не повимазувалися на мокрому брудному камені. Вона намагається не дивитися, як теліпаються мої яйця, коли я на протилежному березі роблю гімнастику, щоби зігрітися. Бісівська сила підштовхує мене, і я намагаюся перекричати водоспад.

– Жанна! ЖАННА!

Вона киває підборіддям: «Що треба?»

– Залазь! – кричу. – Попробуй! Це ж КАЙФ!

Йостек і Віка, у захваті від холоду, теж кличуть до води.