Страница:
136 из 307
Але марно: Жанна показує рукою, що в неї болить горло. Небо захмарене. Йду поруч із Йостеком. Не втримуюся, щоб не спитати:
– Чуєш, братуха? Занафіга ти так на старого накинувся?
– Я йому не довіряю, – коротко відповідає він. – А ти?
– Ну… а я, в принципі, так. Довіряю.
– По-моєму, – каже Йостек, – він просто не вміє відбирати зерна від полови. Не можна ж так безоглядно вірити у все підряд, як він розказував. Треба бодай мінімальний здоровий скепсис мати! Я з такими типами знайомий. Коли людина перестає відрізняти, де справжнє життя, а де її фантазії, тоді й починаються всі ці сеанси, екстрасенси. З'являються всякі таємні співдружності меча та орала. – Йостек гмикає. – Не люблю я таких. З таким діагнозом.
Приходимо на стоянку. Знічев'я вирішую махнути в ліс.
– Ти куди? – питає мене Йостек.
Я показую йому рукою вигин гори, схожий на жіноче стегно. Йостек визивається йти зі мною. У мене язик не повертається заперечити, хоч я й потребую зараз самотності. А Йостек хоче не так поговорити, як потріпатися. Починаю шкодувати, що не відмовив йому. Такий як почне лялякати, потім фіг зупиниш.
– Слухай, чувак, – він звертається до мене «чувак», тому що я назвав його «братком», тепер хоче не підвести довіру, здаватися «своїм». Інтелігенція, бляха. – Слухай, чувак, тут такі люди зібралися, психи натуральні, тобі не здається? Не знаю, ти мені нормальним видаєшся, ну і ще Віка. Віці я чомусь довіряю.
– А вона тобі щось розказувала? – питаюся.
|< Пред. 134 135 136 137 138 След. >|