Трохи питьми   ::   Дереш Любко

– Повинні помагати одне одному… – від згадки про Лорну чомусь бачу доволі дику картинку, сам не знаю, відкіль воно взялося. Бачу, як Жанна і Лорна лежать голі в наметі кольору жовтка і гладять одна одну в різних місцях. У них пальці ковзкі від запашних секрецій.

Ще трохи підіймаємося вгору, поки Йостек не пропонує перепочити.

– Оцей випадок із Вікою та її другом, – каже він, – це ж типовий приклад зомбування. Ти не зауважив, як Віка вдивляється у людей, які до нас наближаються? Я її спитав, чому вона так мружиться. А вона відповіла, що хоче здалеку побачити, якщо до неї буде наближатися цей її маніяк, Вітас. Уяви, вона навіть тут боїться його. Уявляєш, який це гіпноз?

Киваю головою. Йостек говорить про ці речі толково: схоже, непогано розбирається в темі.

– А ти шо, – питаю, – зомбуванням займаєшся?

– Та ні, просто цікавився свого часу. Потрібно було одну людину захистити від іншої. Розумієш, така ситуація в мене склалася. Або бери підіймай магічні трактати, чіпляй на стіну обереги, амулети. Або підходь до цього зі скепсисом, по-науковому. Ну, я й вирішив підійти зі скепсисом. Мені, Герма-не, жити легше тоді, коли розумію, що робиться. Я фізик за освітою. Фізика дає мені силу і розуміння. Вона захищає мене.

– Від чого?

– Та хоч би від таких, як Алік.

– Та що ти в того Аліка вчепився? – зриваюся я. – Старий Богу душу винний, а ти його ледь не сатаністом називаєш!

– Ну, з такими завжди краще жорсткішим бути. Тоді не нашкодять. Самі будуть боятися. Та тут навіть не в Алікові справа.