Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Поки потискають руки Аліку і Йостеку, Лорні передають термос із невідомим напоєм. Лорна спершу обережно надсьорбує, а потім виливає собі в горлянку добру порцію.

– Нор-р-рмально, блядь, – каже вона і здригається. – Ох-х, бр-р-р! Пішло. На, Герман, бухни собі.

Лорна передає термос мені в руки, і хлопчаки дивляться на мене інакшими очима. Ого! Так он кому Фея Убиваючого Казанка пропонує випити відразу після себе!

Я приймаю термос і принюхуюся. Пахне спиртяком. Ковтаю і передаю термос Йостеку. Ох, пішло по тілу.

Приглядаюся уважніше до панківської компашки, і мені стає смішно. Якісь десятикласники зібралися, чесне слово. Воно й не дивно, що всі такі вони перепуджені: прийшли до них старі хлопи – один лисий, другий олігофрен, третій взагалі веб-дизайнер. Та ще й тьолок своїх привели, які, того й гляди, відірвуть їм яйця. Звичайно, з такими краще помовчати. Для яєць якось безпечніше.

Та раз ми вже прийшли сюди, треба влаштувати свято.

– От ти, – кажу.

– Я? – злякано перепитує один, у джинсовій безрукавці на голе тіло зі словом «ЦОЙ», наведеним кульковою ручкою на плечі.

– Так, ти. Ти тут мухомори бачив?

«О, мухомори!» – засяяли очі в пацана. Ага!

– Та ніфуя, – якнайповажніше намагається відповідати «Цой». – Ми тут з Артьомом півлісу облазили. Тільки три знайшли. Схавали, блін – і ніфуя.

– Бо пожаднічали, – втручається третій, не «Цой» і не Ар-тьом, котрий насправді «Піноккіо».