Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Варто тільки відірвати погляд від заспокійливого вогнища і знайомих облич, як він губиться в глупоті ночі, де намети з людьми внизу – лише декорація, а насправді тут тільки гори.

Дивлюся знову на обличчя, з них десь поділися маски знайомості. Бачу п'ятьох невідомих мені людей, їх міміка розчиняється у чорному й золотому. З вогню до неба рвуться іскри, потріскують дрова. Шумить темрява лісу. Невідоме, що всі ми його пробуємо відтіснити, нікуди не ділося. Воно тут, одразу за спиною. Тріщить вогонь.

– М-да, – каже Лорна і закурює. – М-да, – повторює вона, пускаючи дим вниз до землі. – Я за то, шоби ми всьою бандою йшли бухати. А потім зловимо ше якогось підсвинка і зажаримо в палатці.

Я бачу барвисту сцену: п'яна Лорна вихоплює з вогню палаючу довбню, войовничо розмахує нею, аж поки не заганяє жертву в намет і підпалює. Морок якийсь, а не дівчина, істинно кажу: морок.

Але є щось у ній таке приманливе, що змушує нас усіх піднятися і рушити гуртом до панків. Бухати.

– Онде вони, – показує Віка на один із наметів унизу. Зі схилу нашого пагорба відкривається панорама, яку – намалюй цю картину принц Чарлз – він назвав би її «Shypit bonfires by night»: у гущу пітьми угвинчені димні кульки вогнищ. Поволі переступаючи, я йду за Вікою, яка знає дорогу, за мною слідом ступають Жанна та Йостек з Лорною. Йостек стиха врозумляє Лорну не звертати уваги на дрібниці, щоб не наробити дурниць, Лорна категоричним тоном відрубує, щоби той не вчив її жизні, бо вона, блядь, покаже, що жизнь – то не булка з медом. Особливо з тобою, здогадуюсь я. Замикає колону поранений. Алікова варґа викопилюється, а в кутику рота чорніє присушена перекисом кров.