Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Ти це зараз тільки усвідомиш, подумаєш: «Господи, хоч би зі мною такого не сталося», і забудеш із переляку. А мені ще засинати з цими думками. І прокидатися. І знову цілий день животіти. А потім знову пробувати заснути. І так щодня. По колу. З одної пітьми в іншу. Знаєш, на що це схоже? Ніби зубата чорна риба скубе в темряві твій труп.

Герман опускає голову десь між коліна і накривається з головою курткою.

Алік нахиляється вперед і промовляє:

– Герман. Послухай, Герман. Я хочу щось тобі сказати.

Герман відтуляє куртку й зирить одним оком. Потім ви-простовується. Я справді жахаюся того, що бачу. Його лице перекошене плачем, але він не вміє плакати, на його обличчі сухий болючий спазм. Алік говорить м'яко:

– Зупини на мить усі думки. Прислухайся до свого серця. Воно знає вихід. Чесний і достойний вихід.

Герман дивиться на Аліка, а потім опускає голову в долоні. Чути, як він тяжко стогне.

Тріщить вогонь. Зорі розсипалися над нашими головами. Я почуваю себе ніяково. Щоб подолати це, кидаю в погаслий вогонь пару дрібніших гілок, аби було більше світла. Потім додаю товстіших, і довкола багаття стає тепліше. Це заняття захоплює мене, тепер вогонь сильний і яскравий. Раптом Герман, ніби розбуджений полум'яним світлом, повільно піднімає голову, обводить нас темним, бездонним поглядом. У його очах такий блиск, ніби він бачить все це вперше. Герман так само повільно встає, затим поспіхом починає скидати з себе свої «гади».