Трохи питьми   ::   Дереш Любко

В горлі з'явився незнайомий присмак. Навіть не присмак, а щось середнє між вібрацією й відчуттям жару. Я вдихнула дим від Лорниної цигарки, і мене ледь не вивернуло. Я спробувала векнути, але шлунок був порожній.

У вухах повис дивний свист, і тут же я зрозуміла, що мене таки добряче пре. Я не могла б пояснити, з чого я це суджу, окрім відчуття глибоко зміненого часу й простору. І тут почав осипатися світ. Шматочок за шматочком світ розсипався на щось, для опису чого бракувало слів. Я розуміла, що стою перед велетенською блакитною брамою у вигляді яскраво-червоного обличчя. Воно під моїм поглядом почало деформуватися, і я опинилася в трамваї. Це був особливий трамвай. Всі пасажири їхали, лежачи у спеціальних кріслах, дивлячись на стелю. У трамваї було вимкнене світло, ніби це був нічний потяг, і тільки відблиски вітрин підказували, що ми рухаємося містом, скоріш за все, його пішохідною частиною. Усі лежали мовчки й нерухомо. Я відчула, що можу керувати Рухом цього трамвая, і трамвай поїхав до Оперного театру. Я побажала, і трамвай почав підійматися вгору, по стіні театру. При цьому сила тяжіння збільшилася, а її напрям відносно трамвая залишився тим самим – мене вдавило в ложе, але я злякалась, що можу випасти з трамвая. Тим більше що, як виявилося, в нього немає даху. Трамвай зробив мертву петлю, у верхній точці якої я відчула, що випадаю з ложа і втратила контроль над трамваєм. Далі він плавно рушив власним маршрутом.