Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Коли два шприци були готові, я відчула: ще трохи – і я втрачу свідомість від хвилювання. Мене то облягали крижані хвилі жаху, то шпували гарячі бурунці збудження. Лихоманило.

Щоб якось собі зарадити, я розгледілася. З пагорба відкривалася панорама нічного Львова. Було холодно, я відчувала, що після безсонної ночі температура в мене вища нормальної.

– Чого ти так трясешся? – буркнула невдоволено Лорна.

– Страшно, – зізналася я.

– Наставляй дупу.

Я відхилила полу пальто і приспустила брюки, оголивши сідницю. Я була в стрінгах, і те, що Лорна це побачила, забивало подих.

Лорна вправним рухом протерла шкіру холодною від одеколону ваткою, і майже зразу я відчула укол. Щось туго впливло мені під шкіру, з'явилося відчуття розпертя. Лорна висмикнула голку і, притиснувши місце уколу ваткою, наказала розтирати, щоб не було синця. У повітрі висів нав'язливий запах одеколону, цей аромат мав би імітувати свіжість, однак зараз виражав крайнє напруження. «О Боже, о Боже, що зараз буде?» – гупало в мені. Хвилювання було таким сильним, що здавалось, я зараз пущу гарячим по ногах.

Тим часом Лорна закінчила із собою, заправилась (я теж заправилась і застібнула пальто на всі ґудзики). Лорна сіла на поваленім дереві. Засмалила мою цигарку і жестом запросила мене сідати поряд.

Намагаючись не замазати пальто, я вмостилася біля Лорни. По тому, скільки уваги й зусиль я приділила таким простим рухам, я збагнула, що мене взяло.