Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Люди мені цього не вибачать! Що мені тепер скажуть мама, тато, бабуся?

«Це все ти мене намовив!» – верескнула я до дяді Валєри.

«Ні, кицька, ти сама цього хотіла. І воно – бачиш – сталося! Тепер ти чарівниця!»

«Я зла! Через тебе я стала зла! – скрикнула я. – Я тобі цього не прощу! Це ти мене змусив!»

Я вже ридала на повний голос. А потім щось ніби штовхнуло мене – я вибігла на сам краєчок обриву і розвернулася до дяді:

«Дядя, це все ти винен! Не я!»

І, не вагаючись, стрибнула зі скелі вниз.

Лорна замовчала.

Я дуже добре встигла вивчити синці у неї під очима, вивчила все її обличчя напам'ять. Тепер я розуміла її обличчя. Як єгиптолог розуміє кам'яні таблички, так я розуміла її риси. Може, в деяких нюансах я не була впевнена, що означає цей чи той ієрогліф, але історію, що стояли за ними всіма, я щойно почула.

Ні слова не кажучи, Лорна повела мене в ліжко, і ми завалилися спати.

Йобане чмо в той вечір і ніч нас не турбувало.

Я подивилася на Віру, чи вона ще не спить. Віра втупила погляд у кутик намету. Мабуть, моя історія її нагрузила.

– Ти не шкодуєш, що погодилася слухати мене? – спитала я.

– Що ти, котику. Мені треба трохи часу переварити це. Я просто… ніби в транс якийсь ввійшла. Але я рада, що ти не побоялася мені розказати це.

Я кивнула.

– Це ще не кінець. Але я мушу трохи перепочити. Ці спогади забирають всі сили.

– Тоді пішли поїмо?

Дощ припинив шурхотіти об тент, відчувалося, що надворі вже сяє сонячне проміння. Я з неохото розстебнула нагрітий ізсередини спальник, одягла штани.