Трохи питьми   ::   Дереш Любко

– Жанно?

Я обернулася до Віки… тобто Віри. Вона швидко поцілувала мене в губи і першою вилізла з намету. А я на хвилю відчула себе дивно. Наче все було химерним гарячковим сном, і насправді я – Йостек, у мене температура, я не можу заснути, кручуся, мучуся. Де ти, Йостеку?… Стискається серце.

Від згадки про Жанну в мене стискається серце. Я від самого ранку намагався бігати туди-сюди по Шипоту, аби розвіяти важкі думки. Мене непокоїть Лорна. Я хочу знайти її й поговорити з нею про Жанну. Нарешті час це зробити.

Заглядаю до наших учорашніх друзів-панків. Вони у важкому похміллі, навіть не мають сил привітатися вголос. Незважаючи на їхню хворобу, я став добиватися правди про вчорашнє. Заговорив з тим хлопчиськом на прізвисько Цой. Спитав його, що тут учора творилося, бо, мовляв, дівчата нічого не хочуть розповісти.

Цой, важкий та кислий, втомлено сідає на пеньок і закурює, нарешті починає кволо оповідати, як Лорна хапала траву. Спершу, каже, ніби нічого, реготала, як усі… а потім почала говорити, що вона з духами спілкується.

– Ну, – каже Цой, – ти знаєш, брат, під травою такі речі в саму душу попадають. Ми з пацанами, канєшно, почали брати її на прикол, типу, вася, дай дупля, шо ти гониш, які демони, а вона бачить, що ми висаджуємся, і давай про світи тіней нам розказувати, як вона під кетом туди лазила. Ну, ми з пацанами того кету не пробували, але нам у Львові розказували, що з ним краще не балуватись. Ти пробував? – питає він мене.