Трохи питьми   ::   Дереш Любко

– Єсть такі люди, інших по накуру залякувати люблять… Дуже стрьомні люди.

Хлопці злагоджено зітхають. Видно, вчора й справді було їм непереливки. Цой підхоплює, де спинилися:

– Ну, і Лорна, щоби ще більше нашугати, каже: за то, шо Жанна ії не хотіла слухатися, вона віддасть ії демонові. І тут почалося таке з дівчиною робитися…

– Істерика настояща…

– …да, шо ми поняли…

…да, ми поняли: треба вас кликати. Ви хлопці характерні, напевне знаєте, як своїх тьолок з розетки виключати. От Віра – Вірка, чесно скажу, сама твереза людина вчора була, правда, пацани? її ми і послали по вас. От.

І Цой закурює заслужену цигарку, дивлячись мені за спину – на гори. А в горах усе йдуть дощі.

– До речі, – питаю, – а нині ви Лорни зранку не бачили?

Хлопці кажуть, що ні. Хтось жартує, буцім її забрали демони, Цой нервово гмикає. Відчуваю, як млоїть на серці. Хтось кинув заспокійливу фразу про те, що дівчина після такої нічки просто пішла на природу. Мовляв, кожному деколи треба побути самому.

І тільки-но цю фразу було сказано, як одним махом всі ірраціональні тривоги розсіялися, і я відчув, як кожному з нашої групки стало легше на душі. Фізично легше, ніби ми зняли з себе непосильну відповідальність. Після мутної історії про демонів таке просте пояснення вирвало з моїх губ щасливе зітхання.

Подумати тільки, чому я так напружився із самого ранку? Наче й справді щось літало в повітрі, а тепер відлетіло.