Трохи питьми   ::   Дереш Любко

А ось і сонечко виглянуло, і небостало розвиднюватися. Полегкість.

Мені добре сиділося у панків. Може, тому що на мене дивилися з повагою, а може, тому що тим пацанчикам і справді було пейбл, панки вони чи не панки. Вони сподобалися мені. Дуже сподобалися.

А потім з хлопчаками стало нудно, і я пішов у табір з від-чутям згаяного часу. Лорни не знайшов, про Жанну не поговорив. Все тупо і безнадійно. Жанночо моя, ну що ж ти така безпорадна?

Я думаю, що Йостек цілком бепідставно вважає мене безпорадною. Після того, як я відкрила Вірі душу, в мені навпаки – з'явилося відчуття впевненості. А може, це справді той дядько щось залікував у мені.

Була вже, певно, третя пополудні, але навдивовижу темно було довкруг, ніби саме повітря набрало дивного темного притінку. Біля мокрого попелища повзав догори задом дядь-ко-екстрасенс. Цей Алік намагався роздмухати вогонь. Я сіла біля Віри на колоду і накинула нам на спини спальник. Я подумала, що зовсім не шкодую, що розповідала про себе Вірі. Хоча вона теж не від цього світу, як і Лорна, але з Віри йшло світло. Я вилила їй застоялий бруд, а вона мене наповнила легкістю і свіжістю.

Алік випростався, витер з чола піт, трохи віддихався. На нім шкіряна куртка із закльопками й ланцюжками. Германова куртка.

– Ну, як спали? – киває він нам.

Я мовчу. Мені ніяково з ним розмовляти.

– Нормально, – каже Віра. – А де решта? Де Йостек, Герман? Де Лорна?

– Пішли. Всі пішли. – Алік махає пухкою ручкою у бік гір.