Трохи питьми   ::   Дереш Любко

– Герман закінчив свій фестиваль. Йостек пішов у ліс. А де Лорна, не знаю.

– Як це – закінчив фестиваль? – питається Віра. – А намет його? А спальник?

– Забудь про Германа, – каже Алік, трохи змінивши тон. Зараз він не жартує. – Герман… пішов своєю дорогою.

Я пригадала його, цього чоловіка, котрий теж чомусь вирішив приїхати на фестиваль самогубців. Я його остерігалася: у нього був затравлений погляд і важкий запах. Мені здалося, цей Герман якось по-особливому виділяв мене з-поміж інших, наче прагнув залізти мені в душу. Намагався зазирнути в очі… Ставав біля мене поруч. Але не наважувався заговорити.

Раптом мене вражає думка, що якби вранці поруч не було Віки, я свою історію могла довірити йому.

Тому слова Аліка мене торкають несподівано глибоко. Я відчула, що мені дуже-дуже хочеться ще колись зустріти Германа, і щоб тоді його погляд не був таким приреченим.

– В нього все буде добре? – спитала я. Відчула, як підсту пають сльози. Це так по-бабськи, плакати через будь-що. На магаюся стриматись.

Алік впирає руки в боки, мовчить і злегка посміхається.

– Він сильний, – каже врешті Алік. – Він все зрозумів правильно…

Алік замовкає на півслові й дивиться ніби крізь мене.

– Я бачу, лапонько, твоє поле тримається. Тепер енергія перестане витікати з тебе, і ти поправишся. От і вже зарум'янілася. А там ще пару кілограмчиків набереш і будеш красотулькою… А у тебе, Віро, я бачу, взагалі справи прекрасно після вчорашнього.