Трохи питьми   ::   Дереш Любко

– Щоразу, коли ти доходиш до краєчку і здійснюєш чудо, ти лякаєшся!

– «НІ-І-І!»

– …лякаєшся і намагаєшся викреслити зі свого світу тут частину тебе, яка ці всі чудеса й робить! СИЛА, ЩО СТОЇТЬ У ТЕБЕ ЗА ПЛЕЧИМА – ЦЕ І Є ТИ! ТА САМА ТИ, ЯКА ПОВІРИЛА, ЩО МАЄ СИЛУ ЗАГАСИТИ СОНЦЕ!!!

Мої слова, важкі, мов глина, летять у Лорну, як в потьмарену озерну гладь. Після глибокого сплеску я відчуваю: вони попали, куди слід. Лорна, долаючи Гравітацію, розвертається до нас спиною і розкриває обійми. Щось щільне і напружене вривається в неї. Вітер поволі слабшає, і Лорна безвільно падає на землю.

Я кидаюся до неї, підіймаю із землі її голову, притуляю її до свої грудей.

– Жива, жива… – ридаю я. – Слава тобі Господи, жива! Лорна усміхається.

– Жанна, ти свята, – шепоче вона мені.

Я не даю їй говорити, тільки притуляю до своїх грудей, обіймаю і плачу.

Жанна з Лорною підходять до багаття. Я здивований тим, що темрява над Шипотом практично моментально розсіялась. Хмари порідшали, з-за них виглядає сонце.

– Дивіться, сонце, – озивається Віка, яку всі після вчорашнього чомусь називають Вірою. Знову ці Алікові маніпуляції…

Я закурюю. Алік, Віка й Жанна жваво обговорюють раптову переміну погоди. Алік з гумором розповідає, що неодноразово був свідком того, як погода кардинально мінялася в моменти рішучих духовних трансформацій у його колег-екстрасенсів. Жанна обіймає Лорну за плечі з одного боку, а Віка (нізащо не назву її Вірою!) – з іншого. Вони сміються з Алікових дотепів і поводять себе вільно й невимушено, мовби на відпочинку після напруженої роботи.

З того, що долетіло до моїх вух, я зробив деякі висновки.