Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Зокрема, стало ясно, що цей жук переконав дівчат, буцім щойно Лорна, а також усі вони, пережили велике духовне по-трясіння-зцілення…

Я з болем усвідомлюю, що безнадійно програв цю гру Алікові. Алік намагається не дивитися в мій бік, бо напевне знає, що я єдиний з присутніх, хто насправді бачить, як найменшу нагоду цей шарлатан використовує, аби зміцнити свій імідж гуру. Навіть цю химерну мінливість погоди, притаманну для гір, він ухитрився використати собі на руку. От жучара!

От… щойно ми перетнулися поглядами, й Алік винувато відводить очі. Соромиться. Чи боїться?… Звісно, йому б за краще було, якби мене тут не було взагалі. Тоді б він безроздільно заволодів довірою дівчат. Премудрий гуру в оточенні юних створінь – приваблива роль не для одного «духовного шукача». Я його навіть розумію, чесно.

І все-таки, мені зараз боляче й прикро через те, що то я – саме я вигадав, я організував цей з'їзд, я йшов на ризик, а він… він пожинає плоди слави. Завжди чомусь так.

Кидаю недопалок у ватру і, щоб якось відволіктися, починаю докладати дров до багаття.

– Йостеку! – гукає Віка. – А ти бачив, як під час буревію з'явилася та сама скеля, де була колись Лорна з дядьою?

– Ні, – буркаю я.

Алік натомість втручається жвавим голосом:

– А мені здається… мені здається, друзі, я навіть озеро під горою бачив! Це взагалі фантастично! Такої сили психокінезу я ще не зустрічав! Лорна, у тебе великі здібності!

На ці компліменти Лорна невпевнено посміхається.