Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Я ще ніколи не бачив її такою зм'яклою й розпруженою.

– А я ще ніколи не бачив, як формується секта, – кидаю їм. Передразнюючи гуру, додаю саркастично: – Це взагалі фантастікі !

Дівчата трохи ніяковіють, Алік теж пригасає, але, видно, не хоче втрачати ейфоричного настрою, який вдалося створити в собі й у групі.

Групі? Значить, четверо проти одного?

Що ж. Буду вести своєї вперто.

Мені страшенно хочеться зараз гаркнути щось таке викривальне й гостре, від чого Алікова маска вмить облізе і всі побачать його справжнє обличчя. Але, як на зло, нічого дотепного на думку не спадає. Мушу користуватися найпримітивнішим знаряддям: сарказмом. Що ж… Як істинний інтелектуальний самурай, котрий присягнув воювати за свободу духу та ясність розуму, я кидаю Алікові свій останній виклик. Вирушаю у свій останній бій.

Змочивши горло водою, я випростувався. «Банзай!» – прошепотів собі стиха під ніс. Скориставшись моментом мовчанки (усі в якусь хвилину стежили за тим, як я п'ю воду), я відкашлююсь і наче продовжую незакінчену думку:

– А ви знаєте, Аліку, я вас навіть розумію і, можна сказати, навіть починаю симпатизувати вам, – мій голос фальшиво миролюбний. Мені незручно через невдалий початок атаки. – Ви, Аліку, просто людина, яка заблукала… Ви людина чесна, тут слів нема, але, як то кажуть у мене на роботі, «хороший хлопець – це ще не професія». Чесним бути мало. Потрібно бути тверезим.