Трохи питьми   ::   Дереш Любко

А ви заблукали серед химер… Знаєте, від містика до шизофреніка один крок. Повірте, я й сам свого часу був близький до подібного. Тоді, з Лорною – я розповідав про це. Чесне слово. Я відчував, що в один момент можу цілком втратити увесь свій скепсис, усю критичність і почати залежати від чогось «потойбічного»: від демонів, магічних впливів і так далі. Але я сказав собі: «Йостеку, це шлях слабаків».

Я роблю паузу, аби додати наступним словам більшої ваги:

– Аліку, повірте, набагато легше збожеволіти, ніж зазирнути в очі дійсності.

Короткими поглядами Алік оцінює мене і раптом невластивим йому сухим тоном каже:

– А знаєте, Йостеку, чому у вас на носі такі товсті окуляри?

– Напевне, з тої ж причини, що й у вас.

– Хе-хе, дотепно. – Насправді старому не смішно. Він заціплений. – Ви праві, Йостеку. З тої самої причини, що й у мене. Ми схожі один на одного. І знаєте чим? Нас обидвох засліпило наше прагнення бачити світ таким, яким ми його собі уявили. Ви – у своїй манері, раціональній і механічній. Я… у своїй… містичній… і… і релігійній…

Алік сковтує грудку в горлі, яка заважає говорити.

Вдихнувши глибоко і різко видихнувши, він знімає з перенісся окуляри, втомлено тре собі очі й нахиляється в мій бік:

– Мені нелегко зараз говорити… Тому краще погляньте, друже, що я зроблю…

Алік підносить окуляри в повітря і скручує їх у криву вісімку, аж чутно тріск пластмаси. Враз він весь розслабляється, його плечі опускаються, і він з усмішкою кидає свої поламані окуляри мені під ноги.