Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Вони з почтом сидять з іншого боку багаття. Я привітно махаю у відповідь. Відтак встаю – надумав дещо спитати в Дайана.

Хоча моїй основній частині («апасний штріх») прикро це визнавати, але сопливий гівнюк у глибині душі втішився, що про нього (про мене, про нас?) згадали. Та що там – я зрадів! Мене пам'ятають! Мене кличуть до себе! Люди, біжу до вас!!!

Нудисти тим часом лягають гладкими сосисками поближче до вогню, навзаєм обійнявшись. Видно, що утрьох їм найкраще. Десь ізбоку чую ображений голос з московським акцентом:

– Ну-у-у во-о-от, пакрасавалісь і хватіт. Пусць адєваюцца. А то ета уж савсєм випєндрьож начінаєцца. У відповідь такий вальяжний басок:

– Да ладна тебе, Варабєй. Пусть люді атдихают. Чо ти напряґаєшса?

Коли ватра щойно запалала заввишки з метр-півтора, стався один прикрий випадок. Якийсь юнак (як потім стверджували, добряче напідпитку) вихопився з темряви і в могутньому плигові перелетів через багаття. Всі були вражені його доблестю й охоче плескали.

За кілька хвилин він удруге вискочив на світло й, дико волаючи, відірвався від землі. Але невдало – перечепився нога об ногу перед ватрою і впав обличчям просто в полум'я. Крики, шухєр. Тієї ж хвилини двоє кинулися до нього, витягнули бідолаху. Шпурнули на траву, збили вогонь, почали поливати водою. Юнак стогнав і корчився. Кілька співчутливих сердець визвалося нести бідаку в село. Потерпілий попросився до свого намету, де він мав обліпихову олію.