Все - як насправди (на украинском языке)   ::   Костецкий Анатолий

-- Розумiєте, -- пояснив Дiма, -- я впiзнав цi мiсця. Звiдси до Броварiв лише пiвтора кiлометра, а менi туди й треба, до двоюрiдного брата. Зупинiть, будь ласка, я вискочу!

-- Як?! -- вигукнули Сергiй з Олегом, не вiрячи, що Дiма покидає їх.

-- Треба, -- винувато хитнув головою дiдок. -- Я й так уже затримався у вас.

Лейтенант наказав шоферовi спинитись, i всi пасажири вийшли з машини.

-- Бувайте! -- простягнув слiдчий дiдковi руку й мiцно потис його маленьку суху долоньку.

-- Прощавайте! -- ледь не плачучи, прошепотiли хлопцi. -Повертайтеся до нас!

-- Постараюсь, -- пообiцяв Дiма. -- Кланяйтесь бабусi, я дуже полюбив її.

Вiн помахав усiм на прощання ручкою -- i закрокував по узбiччю шосе.

-- Дiмо! -- раптом вигукнув йому навздогiн Сергiй. -- А як же мемуари? Ви ж обiцяли прочитати ще про пiратiв!..

-- Iншим разом! -- крикнув у вiдповiдь Дiма. -- Я обов'язково повернусь до вас!

I його маленька постать зникла за поворотом.

Всi знову сiли в машину i вже до самого Києва мовчали.

Коло будинку Сергiя нервово походжав батько Птурський. Коли вiн побачив службову машину лейтенанта Пчiлки, а в нiй свою дочку, вiн так кинувся назустрiч, що ледь не втрапив пiд колеса!

-- Донечко, рiднесенька! -- повторював Птурський, витягаючи Вiтку з машини. -- Жива, голубонько моя! -- Вiн так гаряче цiлував її й притискав до грудей, що навiть у лейтенанта, з його залiзною силою волi, чомусь на очi навернулися сльози.

-- Не знаю, як вам i дякувати за Вiтуню! -- оговтався нарештi Птурський.