Хочу литати ! (на украинском языке)   ::   Костецкий Анатолий

Цю дивовижну змiну в поведiнцi нашого класного зубоскала вiдзначили всi, але часу на з'ясування причини в нас не було: ми поспiшали до Капiтона.

За квартал до сусiднього будиночка ми розiйшлися -- кожен пiшов своєю дорогою.

Iгор та я хутко обiгнули дiдову садибу, за кiлька хвилин перелiзли через паркан i замаскувалися в кущах. Звiдси ми добре бачили хвiртку, що вела в садок Капiтона.

Ось перед хвiрткою з'явився Борис. Обличчя його було серйозне й рiшуче. Цiкаво, про що вiн там говоритиме? Та, мабуть, про що б не говорив, а не пiдкачав!

Вiн подзвонив. Ми побачили, як розчинилися дверi i йому назустрiч вийшов дiдуган. Вони про щось поговорили мiж собою, а тодi всiлися за столиком коло хвiртки. Ну й молодець Борька! Заманив старого! Ось вони запосмiхались один одному -- й розмова полилась.

-- Ну, я пiшов! -- прошепотiв Iгор.

Вiн по-пластунському пiдповз до вiкна й вужем блискавично прослизнув попiд фiранкою всередину.

Я сидiв у кущах, i серце моє калатало так, що здавалося, його можна почути на вулицi. Борис, я бачив, пнувся з усiх сил: розмахував руками, погойдувався всiм тiлом, раз по раз пiдскакував з лави й походжав перед носом у Капiтона Порфировича -- одним словом, робив усе можливе й неможливе, аби полонити його увагу. Але видно було, що наш видатний балакун починає потроху здавати. Вiн скоса зиркав на провулок, певне, поглядав, чи не йде на пiдмогу Наталка. Та її, як на бiду, не було.

"Де ж вона? -- занервувався я.