Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Вiн увесь тремтiв, i дiвчина теж тремтiла, це вiн одчував, мiцно тримаючи її гарячу руку в своїй руцi…

З неба капали зорi, великi й ряснi, Людотi навiть здавалося, що вiн чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нiчного неба. Вiн дививсь угору й намагався думати про тi зорi, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозумiле, аж робилось лячно й моторошно на душi, й вiн повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Вiд самого сього душу поймало тепло й радiсть, i не хотiлося думати про таємничi холоднi зорi й про те, що буде взавтра, коли кiнчиться коротка, найкоротша в лiтi купальна нiч.

— Заснула-с? –тихо спитав Людота.

Й дiвчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:

— Он зоря покотилася. Видиш?

— Виджу.

— Пощо воно є так, що й людина зорить i на небi зорi?

— То вiчi русинiв, що вiдiйшли в iрiй.

— А вiрiй на небi?

— На небi.

— Й тi люди видять нас?

— Мабути.

— Страшно.

— Що ради?

— Бо то суть нави.

— Нави не страшнi. Страшнi перевертнi, вовкулаки й упирi. Тi, що на небi, не страшнi.

— Однаково страшно, –мовила дiвчина й довiрливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них iшли двi тiнi, й вони внишкли. Славка почала шепотiти якiсь вiдвороти, але тiнi виявилися хлопцем i дiвчиною. Хлопець той казав:

— Умикну, ось видiти-ймеш.

А дiвчина застерiгала:

— Отець ноги тобi переламне.

— Хай ламне, однаково вмикну.

Й пройшли далi.

— Ти не страхаєшся? –спитала Славка.

— Нi. Хоч нехай там що. Забiжiмо кудись.