Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Годой вiдповiв, наче виправдовуючись:

— Апостол наш Лука мовив: той, хто пiде за Христом, не матийме нi вiтця, нi матерi, нi браттi, нi сестер…Бог наш сам так дiяв i нам велiв: прощайте ближнiм грiхи їхнi.

— Й кревну мсту? –перепитав Богдан, i Годой не вiдчув у тому нiякої пастки.

— Й кревну мсту, брате.

Богдан трiумфував:

— Так може ректи послiднiй страхливець!

Вiн пошукав пiдтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов її. Старий конюший тихо всмiхнувся, болярин же пiднiс угору свiй череп'яний полумисок iз медом:

— П'ю до тебе, Гатиле.

Князь лугарiв не звернув на те уваги. Вiн сказав:

— Так нарiк тебе косацький отаман сотенний Шумило…

— Шумило жиє?

— Жиє.

— То речеш: нi браттi, їй сестер? –устряв у розмову Борислав.

Годой зiтхнув.

— I носиш на шворцi їхнiй знак?

— Вiрую в святу трiйцю, боляре. –Й, може, рятуючись од неприємної розмови, сказав київському князевi: –Був єсмь у…Ясновиди. Маю хiть сватати її.

Гатило буркнув:

— Будь щасний.

Але Годой промовив:

— Не волiє вона.

— Пощо ж, княже? –прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у поглядi йому промайнув колючий вогник. Годой вiдповiв не боляриновi, а в бiк осподаря дому:

— Через тебе, княже.

— Чого ради через мене? Так i рече?

— Нi, не рече. Я сам вiдаю.

— Се як же?

— Стариця…Ходив єси до неї, й вона страхається тебе.

— Я-м не дикун об жовтих iклах, аби мене страхатися, –знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.