Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Вiн розпоряджався жваво й весело, як умiв робити накняжих учтах, неначе йшлося про якусь безневинну забавку, а не важилося людське життя.

— Заловили сте?

— Заповили смо!

Надворi стояла ясна зоряна нiч, пiд ногами бiлiв снiг, але Годоєвої постатi на чорному тлi теремного зрубу майже не було видно навiть iз незав'язаними очима. Годой се знав, i на якусь мить у головi майнула рятiвна думка сховатися за вiнок рогу теремного, та вiн стримав себе. Хотiлося згадати бодай якусь молитву, що пасувала б до такого випадку, та з пам'ятi все вивiтрилося. Спливли тiльки, не знати до чого, слова котрогось апостола –чи Луки, чи Марка. Й вiн пiвголосом проказав їх: «На рiках вавiлонських сидiли смо i плакали, пригадуючи Сiон…» Але такi зовсiм не придатнi до випадку слова не трималися душi, й Годой стояв, ухопившись обiруч за ручник меча, й голене тiм'я його аж болiло вiд стичневого морозу й напруження. Вiн подумав про те, що забув у свiтлицi свiй смушевий клобук, сумно всмiхнувся, й у сю мить звiдтам пролунав Бориславiв голос:

— Стрiль!

Годой ще встиг почути, як недружно забринiли тятиви напнутих лукiв, бо за тридцять крокiв чути навiть шепiт людини, –тодi в усьому тiлi настала неймовiрна слабiсть, ноги пiдiгнулися, й вiн упав.

Лучники й усi, хто пильно стежив за дивною грою, сипонули в бiк терема, сковзаючись i перечiпаючи один одного й за кiлька крокiв поставали мов укопанi.