Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Та минув обiд i полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лiсi стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришевi:

— Ходiм i ми, Вишато. Може, наш болярин уже й кiстками десь лiг невiсту тобi здобуваючи.

Вишата схопився з мiсця. Та зачувся квапливий кiнський тупiт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столi тюкав, тодi дужчий i дужчий, i нарештi бiля самого взлiсся коротко свиснуло.

— Борислав! –угадав князь i вiдгукнувся тим самим знаком.

Комонник ускочив до лiсу й напинив коня бiля них.

— Де був єси стiльки?

— Добував єсмь невiсту сьому лежневi! –весело вiдповiв болярин. –Сiдлайте!

— Ми смо готовi.

— Тодi бiжiм. Ось вона, голубонька, в мене. Через сiдло й справдi перевисало щось темне й довге.

Богдан пiдiйшов i торкнувся рукою. В теплiй Бориславовiй гунi вгадувалось людське тiло.

— На, забирай! –озвався Борислав до Вишати. –Аби-с не рiк на мене чогось лихого за свою княжну.

Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дiвчину, всадовив її поперед себе, й утiкачi поквапилися через лiсок у напрямку до рiчки.

— Як же-с умикнув її? –спитав Богдан.

Але Борислав лише вiдмахнувся:

— Нехай завтра повiдаю. Втiкаймо.

Вийшовши до берега Луганi, вони понад водою пустили конi вскач, тодi стали на дорогу, що привела їх сюди, й бiгли чи не до других пiвнiв.

— Видиш, княже, –сказав болярин, коли зупинялися перепочити. –Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього.