JК
Меч Арея :: Билык Иван Иванович
Страница: 138 из 587Сiверь!
Вишата ж мовчав, але було видно, що важка дорога йому зовсiм неважка й що вiн прихильно ставиться до сiєї князевої вигадки.
Ледве десятого вечора попереду зблиснула широка рiчка, й Богдан мовив:
— Лугань. Так нарекли її косарi. –Й повторив: -Лугань.
— Аж куди забралися! –вигукнув Борислав. –Де Старий Луг у Венедах –а де ся їхня Лугань! Лужани –як iудеї –по всiй землi розсипанi. В Старому Лузi є ще їхнiй рiд? –поспитав вiн князя.
— Речуть, є, –непевно вiдмовив Богдан. –Речуть, готи їх там примучують до вiри своєї.
Ся думка мов розбудила його, й вiн заквапився шукати ночiвлю. Стали в березi мiж густими заростями верболозу й швиденько скидали хмизку на багаття, хоч сонце ще й не зайшло. Навсiбiч, куди сягало око, хвилювався плескатими пагорбами степ, i тiльки де-не-де чорнiли смужки лiсу, рожево зблискували проти скiсних променiв сонця невеликi веснянi озерця. За сi десять день весна вже набралася сили, й у лузi росла молоденька травиця. Хоч вона була солона й недобра, конi жадiбно хапали її, скучивши за довгу зиму.
Абияк повечерявши в'яленим м'ясом i запивши водою з Луганi, вони полягали спати й таки добре спали, бо то не жарт остiльки днiв зряду не полишати сiдел, та ще пiсля зимової сплячки в теремi.
Знайшовши якусь дорогу, що вела невiдомо куди, вони поволi рушили. Й незабаром, назустрiч їм трапився комонний косак. Вiн кудись поспiшав i скоромовкою пояснив зустрiчним, де паланка князя Годоя. Розмовляв по-лужанському, й .
Вишата ж мовчав, але було видно, що важка дорога йому зовсiм неважка й що вiн прихильно ставиться до сiєї князевої вигадки.
Ледве десятого вечора попереду зблиснула широка рiчка, й Богдан мовив:
— Лугань. Так нарекли її косарi. –Й повторив: -Лугань.
— Аж куди забралися! –вигукнув Борислав. –Де Старий Луг у Венедах –а де ся їхня Лугань! Лужани –як iудеї –по всiй землi розсипанi. В Старому Лузi є ще їхнiй рiд? –поспитав вiн князя.
— Речуть, є, –непевно вiдмовив Богдан. –Речуть, готи їх там примучують до вiри своєї.
Ся думка мов розбудила його, й вiн заквапився шукати ночiвлю. Стали в березi мiж густими заростями верболозу й швиденько скидали хмизку на багаття, хоч сонце ще й не зайшло. Навсiбiч, куди сягало око, хвилювався плескатими пагорбами степ, i тiльки де-не-де чорнiли смужки лiсу, рожево зблискували проти скiсних променiв сонця невеликi веснянi озерця. За сi десять день весна вже набралася сили, й у лузi росла молоденька травиця. Хоч вона була солона й недобра, конi жадiбно хапали її, скучивши за довгу зиму.
Абияк повечерявши в'яленим м'ясом i запивши водою з Луганi, вони полягали спати й таки добре спали, бо то не жарт остiльки днiв зряду не полишати сiдел, та ще пiсля зимової сплячки в теремi.
Знайшовши якусь дорогу, що вела невiдомо куди, вони поволi рушили. Й незабаром, назустрiч їм трапився комонний косак. Вiн кудись поспiшав i скоромовкою пояснив зустрiчним, де паланка князя Годоя. Розмовляв по-лужанському, й .