Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

— О! –погодивсь отаман. –А пощо? Бо мед вiдає. А ти вiдаєш?

— Вiдаю!

— То й ти єси медвiдь?!

Отаман зареготав, реготали й усi, хто чатував коло вогнища.

— Не єсмь медвiдь, але чоловiк, –пiдшморгнув Борислав.

— А ци вiдаєш ти, що чоловiк так i звався колись?

— Коли?

— А давно.

— Не вiдаю.

— Так слухай. Є така пiсня:

Ой пiду я до лiсу, до лiсочку,

Та втну собi дубову тесочку,

А на тiй тесi та рогатина,

Та й не пострашусь лютого русина.

Вiддай ми, русине, своє рухо,

Щоб тепло було ми та сухо.

Косак не спiвав, а навспiвки проказував пiсню, якої хлоп'якам не доводилося чути.

— Осе таке, –закiнчив вiн. –То як? Зумiв єси? Ти якого єси роду?

— Полянського.

— Тож ти i єси русин. Усi поляни –руси: й тиверцi, й улучичi, й дулiби, й геть усi до Галицьких верхiв. Бо поляни народженi медведями, сирiч, русинами. Тиверцi й досi кажуть на сього звiра рус. Од русiв є пiшло все наше плем'я. Того й звемося руси, або русичi, сирiч сини руса-медведя. Зумiв єси?

— Зумiв єсмь, –протяг Борислав, а Вишата широко всмiхнувся. Йому дуже сподобалась оповiдь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тiльки Богдан мовчки стояв осторонь.

Отаман спитав:

— Хто ваш зверхник? От сей? –вiн кивнув на всмiхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-помiж трьох" але Борислав показав очима на Богдана.

— Тю! –здивувався косак.