JК
Меч Арея :: Билык Иван Иванович
Страница: 33 из 587Косаки сприймали її слова цiлком серйозно й дякували, хто чим спроможний, i нарiкали новi жертви своїм богам та богиням.
Вiстусi дали добре попоїсти, й вона сiла грiти старi кiстки бiля вогнища. Тодi згадали про новоявленого косака Богдана, й не тому, що вiн був княжичем, а через те, що вславився як Гатило.
Вiдьма взяла хлопцеву дiсницю й почала розбиратися в заплутанiй лiнiї його життя. Говорила й про зелений бiр, i про холодну воду, й про перемоги на боронному полi, й про дiвчину чорнокосу, й про синьооку, й про славу ловчу, й про перестрiт на роздорiжжi, закiнчила ж так:
— А вмреш од жони, яку залюбиш. Умреш, коли трiсне тятива твого лука.
В Богдана по спинi полiзли мурахи. Вiн широко розплющеними очима дивився на стару вiстунку, яка, повiдавши його долю, смачно вминала розiмлiлу дичатину. Коли вогонь згас i в таборi настала тиша й темрява, княжич тихо витяг з тулiї свого новенького лука й замахнувся, щоб пошпурити його якнайдалi вiд себе. Хоч би там що було з усiма отими жонами, зате лук викине, свою наглу смерть.
Але, замахнувшись, передумав i почав розв'язувати тятиву. Адже вона може лопнути й сама по собi, просто перетлiти й лопнути, й ворожiння старої вiстухи збудеться. Зубами й нiгтями насилу розв'язавши тугу тятиву, вiн кинув її в потiк. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячої жили, й слова вiдьми не збудуться.
Вiстусi дали добре попоїсти, й вона сiла грiти старi кiстки бiля вогнища. Тодi згадали про новоявленого косака Богдана, й не тому, що вiн був княжичем, а через те, що вславився як Гатило.
Вiдьма взяла хлопцеву дiсницю й почала розбиратися в заплутанiй лiнiї його життя. Говорила й про зелений бiр, i про холодну воду, й про перемоги на боронному полi, й про дiвчину чорнокосу, й про синьооку, й про славу ловчу, й про перестрiт на роздорiжжi, закiнчила ж так:
— А вмреш од жони, яку залюбиш. Умреш, коли трiсне тятива твого лука.
В Богдана по спинi полiзли мурахи. Вiн широко розплющеними очима дивився на стару вiстунку, яка, повiдавши його долю, смачно вминала розiмлiлу дичатину. Коли вогонь згас i в таборi настала тиша й темрява, княжич тихо витяг з тулiї свого новенького лука й замахнувся, щоб пошпурити його якнайдалi вiд себе. Хоч би там що було з усiма отими жонами, зате лук викине, свою наглу смерть.
Але, замахнувшись, передумав i почав розв'язувати тятиву. Адже вона може лопнути й сама по собi, просто перетлiти й лопнути, й ворожiння старої вiстухи збудеться. Зубами й нiгтями насилу розв'язавши тугу тятиву, вiн кинув її в потiк. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячої жили, й слова вiдьми не збудуться.