Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

— Що дають? –наставив вухо й Великий князь.

— Що ж! Волiв дають, i плуга дають, i дерева на хижу, щоб мав де жити, й садовлять на землю.

— Геть усi? –знову спитав Рогволод.

— Декоторi.

— Воно й наш смерд на землi сидить i воли має. То й що з того? –сказав Ждан.

А Борислав заходився пояснювати:

— Наш сидить на своїй землi, й нам до тiєї землi зась: вона до вири належить. А їхнi боляри держуть усю землю. На тобi, смерде, клапоть й ори собi. Тодi восени менi за неї й жита, й пашеницi, й проса, й усього. Так ото й є.

— А-а, –протяг Ждан. –Де ж то таке в нас iзробиш, болярине! Вже його прадiд, –Ждан кивнув головою в бiк Богдана, –таке брався робити, та…

— Що? –швидко спитав Богдан. –Що брався робити?

— З такого дива не буде пива, –протяг Ждан. –У нашого смерда лоб твердий. Хоч ти його києм по головi, а вiн своєї: земля є не болярська, а вирська. Як вирське вiче мовить, так i буде. А вира чия є? –спитав Ждан. I сам-таки вiдповiв: –їхня, смердiвська, хай їм Пек на голови. Що має чинити болярин? Повiдай менi, Богдане, що маю дiяти, коли в мене п'ятдесят челядникiв? Далеко з ними розженешся?

Богдан мовчав. Усi вперто обминали його прадiда Велiмира. Нiхто нiчого не хоче казати. Вiн подивився в той бiк, де сидiв скоморох Мурин. Харя немовби чекав сiєї митi й аж випростався.

— То волiєш казочки, княже київський? –зло всмiхнувся вiн.

— Iди ти зi своїми казочками! –Богдановi од випитого йшла обертом голова.

— Волiєте казку, боляри? –спитав Харя.