Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

— Виджу пiянi пики! –процiдив вiн крiзь зуби й чомусь подивився на Великого князя, тодi ще довше –на Богдана. В Богдановi прокинулась образа вiд сьогоднiшньої розмови на ганку.

— То, може, тямиш на головi ходити? –з жовчю сказав вiн.

Харя зневажливо посмiхнувся.

— Тямлю й на головi, княже.

— На головi! –загукали гостi. –На головi! Богдан вiдвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тiльки до київського князя:

— Лiпше-таки повiдаю казочку.

— Сиди! –гримнув на нього Рогволод. –Хай Богдан, онука мiй, повiдає нам, як повоював недруга нашого яського кана.

— Кан утiк, –буркнув Гатило. –З-пiд копит менi втiк.

— А ти про тих, що не втекли. А чи-с мислив, що вiд тебе вже нiхто й бiгти невольний?

Голос Рогволода був неприємний, i сам вiн мов настовбурчився –й вусами, й бровами, й навiть оселедець, знак княжого достоїнства, заворушився на лисому тiм'ї.

— Можi мої все повiдали сьогоднi, –стримуючись, мовив Богдан i подумав: як вернеться додому, в Київ город, має стяти собi довге волосся й лишити саму кiску, бо й досi ходе, наче якийсь княжий мiж чи болярин. По обидва боки сидiли кучматi, й лише Рогволод та ще троє носили на голеному лобi князiвську довгу косу, заправлену поза вуха.

— Речеш «мої можi», а хiба всi вони твої? –обiзвався неголосно, але так, щоб його чули, Рогволод. –А моїх скiльки були з тобою?

Богдан зрозумiв, куди хилить старий, i похмуро вiдповiв:

— Дам тобi тiльки морзу Тохтока.