Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

I йому недружно вiдповiли:

— Давай казку, давай.

Скоморох кахикнув для уваги й почав:

— Були собi два вовки. Єдин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалiк один од одного й не здибувалися, бо нi той, нi той сього не волiв. Та одного разу таки здибались на вузькому мiстку: той iшов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скiритися, та нi той, нi сей не поступався: старий уже не мiг подужати молодого, молодий же ще не мiг зiпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сидiли отак, сидiли, тодi старий i рече:

«Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора».

Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тодi, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвiст, i той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.

Всi були радi вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше радiли вiвцi й кози: великого лиха зазнали вiд нього…

Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же пiдозрiливе дивився на скомороха. Вiн сподiвавсь iншого закiнчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено вiдiтхнув i блиснув на Харю не сердито прискаленим оком.

— То й до чого твоя казочка? Старi завше вмирають, на тому й свiт стоїть i стояти-йме. Чи вiдаєш се, скомороше?

Той поставив келиха й потиху сказав, роздiляючи кожне слово, нiби щоб i нетямущi могли зрозумiти:

— Я те вiдаю, княже.