Меч Арея   ::   Билык Иван Иванович

Великий князь ворухнув порудiлимина кiнцях вусами, й вид йому наллявся кров'ю.

— Морзу Тохтока?

— Робiв забирай –хоч увесь полон. Менi до того байдуже.

— Менi –робiв, а собi морзакiв? Ха-ха!

Смiх його був неприродним, у ньому забринiла погроза. Се вiдчули всi, бо дослухалися розмови мiж дiдом i онукою.

— Е, нi, княже, –втрутився велiй болярин Ждан. –А моїх можiв зобидиш? Я-м дав тобi тридесять i п'ять, а ти-с привiв менi всп'ять двадесять i вiсiм. То як бути?

Богдан поглянув уздовж столу. На нього блискали десятки пар очей, i в кожному вiчу засiла алч i жадоба. Навiть його власнi можi вперто дивились на нього, чекаючи, що скаже їхнiй князь.

— Беру собi трьох морзiв яських i сацьких! –проймаючись їхньою затятiстю, сказав Богдан.

Потроху хмiль брав гору, й за столом знову повис недоладний гомiн, грюкали по стiльницi череп'янi келихи, цокали ножi об ягнячi маслаки, й кожен жував, i хлебтав, i перекрикував сусiду. Велiй болярин Ждан недбало вiдтрутив великокняжого сина, впнувшись йому лiктем у черево, й перехилився до князя Богдана.

— Осе ж ходив єси по свiтах, був-с у греках. Як там боляри маються?

— Кожен, як йому заманеться, –неохоче вiдповiв молодий князь: вiн i досi злився на Ждана за його суплiку.

— Чував єсмь, що тамтi боляри держуть у руках усiх смердiв. Чи iстина є того?

— Iстина є, –буркнув Богдан, а Борислав, який мостився на протилежному боцi столу, охоче пояснив Ждановi:

— Робiв одпускають. Дають їм те-се й одпускають, велiй болярине.